• Ви знаходитесь тут:

• Головна
• Освітній простір
• Методичний кабінет
• З любов'ю у серці
• Творча скринька

Бусел-Костюк С.С. Спалахи душі: поезії. - Луцьк: Надстир'я, 1998.-64.

Світлана Степанівна Костюк (дівоче прізвище Бусел) народилася в с. Кукли Маневицького району Волинської області, де за­кінчила десятирічку із золотою медаллю. На­вчалася на бібліотечному відділі Луцького культурно-освітнього училища, після цього закінчила філологічний факультет Луцько­го педінституту. Працювала бібліотекарем Маневицької СШ №2, кореспондентом ра­йонної газети “Нова доба”. Нині - вчителька української мови та літе­ратури Будятичівської загальноосвітньої школи Іваничівського району, керівник літе­ратурної студії “Дивоцвіт” при Нововолинському обласному ліцеї-інтернаті. “Спалахи душі” - друга збірка поетеси.

Від автора :

Я вірю в те, що душі людські завжди відкриті для добра і ласки, для ніжності й любові. Хотілося б, щоб світло мого серця дало вам хоч би крихітку тепла ...

Щире і трепетне слово…

Вона з древнього і гордого роду поліщуків, із села Кукли, що в Маневицькому краї. Її поезія, чиста, як вода в прозорих поліських плесах, ніжна й зворушлива, як перший вес­няний цвіт, що пробиває зимову кригу й співає хвалу сонцю і життю. Благословенне бабусиними піснями, материнською ласкою, а над усе - любов’ю до рідного краю, поетич­не слово Світлани Бусел-Костюк щире і при­страсне, в ньому - биття її чутливого й добро­го серця, тривога за долю України, трепетна ніжність до всього живого.

Душа поетеси болить, коли рідну землю “чорнобильські дзвони на сполох піднімають”, коли гасне свічечка життя невинних дітей, що йдуть у небуття, її тривожить людська байдужість, духовна ницість. Понад усе для неї бажання так прожиги велике диво - жит­тя, “щоб людям, що поруч з вами, тепліше було на світі”.

...Пам'ятаю Світлану студенткою філологіч­ного факультету нашого Волинського універ­ситету, а тоді ще Луцького педінституту, коли вона студіювала українську словесність. Дівчина, уже доволі потужно зорієнтована на Слово (як літпрацівник районної газети), жадібно всотувала основи вузівських наук, особливо прихиляючись до красного пись­менства, яке вміла поцінувати, відчути й зрозуміти. Вражали в ній доброта й душев­на щедрість, яку вона дарувала всім, хто опинявся поряд.. Світ, життя і людину в цьому житті вона сприймала (та сприймає й досі) як найвищий дарунок долі, як без­цінний скарб.

Кажуть, що найбільший, найдорожчий витвір для кожного справжнього митця - ще попереду. Вірю, що не написані ще Світланою її найкращі вірші, що,, присвятивши раз себе поезії, вона пронесе через усе життя шанобу до найпрекрасні- шого витвору людського духу - до Слова.

Тож хай Бог дає їй снаги і здоров'я, хай невтомним буде поетичне перо, нехай квітне і повниться душа ніжністю і добром.

Лариса Павленко, доцент, завідувачка кафедри української мови Волинського університету.

---

---

Костюк С.С. Наодинці зі світом: Поезії - Луцьке Надстир'я, 2012. - 140с.

Вона з древнього і гордого роду поліщуків, із села Кукли, що в Маневицькому районі на Волині. Її поезія чиста, як вода в прозорих поліських плесах, ніжна й зворушлива, як пер­ший весняний цвіт, що пробиває зимову кригу й співає хвалу сонцю та життю. Благословенне бабусиними піснями, мате­ринською ласкою, а над усе - любов’ю до рідного краю, по­етичне слово Світлани Костюк щире і пристрасне, в ньому - биття її гарячого й доброго серця, сповненого полум’яним коханням, тривогою за долю України, трепетною чутливістю І у ставленні до всього живого.

«Голос скрипки, мов ключ до раю»

«По віршах читаю душі», - так називається одна із моїх книг. І я (вкотре вже!) переконуюсь, що так і є. Стрівшись зі Світланою Костюк лише один раз мигцем, надалі знайомлюся з цією на диво світлою людиною саме через її вірші. Вони «летять до людей, наче квіти», і здається, що ключ до скриньки, в якій лежать живі самоцвіти мальв, чорнобривців, бурштинових житніх колосків, слід шукати на різнобарвних полях біографії. І хоча ди­пломатична етика рецензента забороняє ототож­нювати ліричного героя з самим автором, та без такого підходу до віршів не обійтись. Бо ж саме в тонких обрисах свого, до болю особистого, і про­являється індивідуальність митця.

Боюсь, коли міліють почуття,

Коли так просто до всього звикати...

І такою відвертістю лине від цих рядків, та­кий полинний зойк-протест супроти людської бай­дужості повнить груди! І я вже знаю, що ця «просто жінка», як каже про себе Світлана, «живе, як пише, і пише, як живе». Мудрим поглядом філософа ди­виться вона на світ, бачить його у всій неоднознач­ності і тоді, коли голубкою намагається захистити себе «від тривог, від падінь, від людських пересудів і злості», і тоді, «коли мріє і прагне всю землю любов’ю зігріти». Ощадні слова збільшують смис­лове навантаження:

Яка вона невидима й страшна -

Байдужості холодної стіна!

Світ у контрастності світлотіней та багато­гранності. І серед усього цього поетеса розуміє мету своєї творчості як проникнення в саму серце­вину буття. Насправді ж - в Саму Себе!

Авторка цих віршів підсвідомо відчуває, що справжні витвори мистецтва вибирає сама історія, і перевагу вона віддає саме сповідальній поезії:

І до людей піду, мов до причастя.

Світлана Костюк раз і назавжди значуще ви­рішує одвічну проблему показних тимчасових цін­ностей і Вічного - суворого, без ефектів з прикра­сами, але значущого для неї:

Тому й чужі вам погляди мої.

Тому й душі моїй так важко з вами...

Якщо порівняти поетичні рядки, написані в більш ранній період, з тими, що, ніби зернятка в горішках, визріли нині, то відчувається, що поете­са знаходиться в постійному пошуку більш доскона­лих форм і образів. Сьогоденне вражає оригіналь­ністю, чарує метафорами, вабить і голубить слух:

І казка виглядає з-під кущів

Очима перестиглої чорниці.

Хіба ж не чудово?

І ноти найпотаємнішого, де зрада і кохання, і біль, і щастя, - усе перед читачем...

Подекуди тремка мить істини ніби відкрива­ється для авторки з вершини, з якої її серце охо­плює обидві таємничі сторони буття: на фоні сутін­ків вже тішить зір срібне сяйво місяця, але сонечко ще не цілком сховалося за обрій, який міниться і промениться в його золотавих і таких дорогих про­менях... І тоді, завмираючи від чуттів, які перепо­внюють всю її сутність, Світлана пише:

Може, плаче хтось ? - завмираю.

Все зникає вмить. Залишається

Голос скрипки, мов ключ до раю...

Витончено. Відчуття свого коріння, приналежності до роду Буслів із поліщуків гордо й пісенно бринить у щирих рядках.

Поезія «просто жінки» виростає на народ­ній ниві з часів, коли дитям бавилася коло любо­го дідуся, який «постоли лозові плів», з бабусиних журливих та веселих співанок, із маминої колис­кової... Та й линуть поетичні мотиви, здіймають­ся в блакить, повнять серця тремким і величним - любов’ю Світлани до неньки України, її зичення- ми, які зворушують:

Аби ти воскресла, моя невмирущая мати.

І хочеться молитовно приєднатися до цих Щирих рядків!

Професійний підхід до стилів написання та рим у поезії - прерогатива дипломованих крити­ків. Усе ж, що написане мною, - це лише відлуння щирого голосу поетеси, який, пройшовши через моє серце, через гори, діброви, моря та океани, повертається до мудрої, чуйної і трішки таємничої Світлани, опромінений сяйвом тепла та доброзич­ливості зі Святої Землі. Щасти Вам, люба поетесо!

Гараздів Вам, любові і світла! Наснаги та но­вих пісень!

Валентина Чайковська, член Спілки письменників Ізраїлю

---

---

Костюк Світлана. Маленьке диво: вірші для дошкільнят і дітей молодшого шкільного віку.

Поетично-художнє «Маленьке диво» Світлани та Анатолія Костюків кличе юних читачів у чарівний світ таємничої природи, вчить шанувати і любити рідну домівку, родину, Україну.

---

---

Костюк Світлана. Листи без конвертів : поезія [текст] / С. С. Костюк; худ. оформл. А. О. Костюка. - Луцьк: ПВД «Твер­диня», 2013. - 112 с.

...Ці кардіографічні максими з художньою катего­ричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібрами того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не за­була язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки й ліси наших протопредків.

Тоді причащаєшся з тих віршів, як ходили на прощу до старців професори, академіки, царі...

Автор висловлює щиру вдячність за допомогу у виданні цієї книги Нововолинському міському голові В. Б. Сапожнікову, підприємцям: В. В. Бубелі, В. М. Бадзюню, О. М. Богдану

Відкритий лист до Світлани Костюк

Ця перша паморозь осіння,

Цей витвір болю й самоти...

І я, в надії на спасіння,

Пишу до Вічності листи...

(Світлана Костюк. Із циклу «Окрайці думок»)

Чому «листи» Ваші, світло талановитої волинянки, «без конвертів»? Може, тому, що їх Автор - суперсучасна людина і користується лише електронною поштою? Знаю, що користується. І мобільним телефоном також. Більше того, Ви - активний автор відомого сайту «Поетичні май­стерні»… І копійка у Вас при Вашій то щедрості і щирості на паперові (ще ті...) конверти, які, до речі, суттєво подо­рожчали, знайдеться...

А «Листи без конвертів» у Вас тому, по-моєму, що справжнє мистецтво завжди має ретрофлер - це по-перше, а по-друге, воно завжди продовжує, підтверджує певну класичну традицію, за якою стоять певні, конкретні імена, зокрема Ліна Костенко в цьому разі, адже це, зда­ється, у контексті її поетичного афоризму («Адресовані людям вірші - найщиріший у світі лист») названа Вами книга лірики, яка одночасно - книга-щоденник, книга-сповідь Жінки, яка по-жіночому загадкова і поетично відкрита сучасному світові, адже найінтимніші листи Ваші - відкриті... Ви щиро і щедро ділитеся з нами своєю тонкою енергією з підсвідомою надією на взаємообмін, в якому зовсім нема взаємообману, користі тощо: свята «співпульсація вен» ліричного героя, який, якщо й не на сто відсотків сам автор, то його найближчий побратим по духу чи й по крові, з нашими...

Врешті, ми не математики і не статисти, щоби вимі­рювати «гармонію алгеброю». Та й для ніжно-ножової душевної енергії людство ще не знайшло одиниці виміру. Краще про це знаєте Ви сама - донька, дружина, мама, по­друга, яка довірила мені рукопис своїх листів-віршів чи віршів-листів і за що аз грішний їй безумовно вдячний...

«Листи відкриті відправляю в світ людей... Вони в до­розі вже, беззахисні, як діти... А раптом хтось пригорне до грудей? Або вони когось зуміють обігріти...» - пишете на сторінці «Від автора».

Зуміють когось...

Вірю Вам - авторові, світловолосій симпатичній волинянці-полісянці, яка, як пишете сама про себе, «народилася у мальовничому селі Куклй Маневицько- го району, на Волині. Місцеву десятирічку закінчила із золотою медаллю. Навчалася спочатку на бібліотекаря, потім закінчила філфак Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Працювала в бібліотеці Маневицької серед­ньої школи, кореспондентом районнної газети у Ма­невичах, директором школи в Іваничівському районі. Зараз проживаю у м. Нововолинську, працюю вчителем рідної мови та літератури».

Так-от пишете про себе, зазначаючи ще, де і що друку­вали, - і додаєте на завершення: «Довго стримувала себе, але не писати не можу. Тако...»

У тому «тако...» багато поезії, принаймні для мене ключ до неї, до поета, який може бути (знову ж таки за класиком) дипломатом, ченцем, сангвініком, холери­ком, лордом, купцем... вчителем чи директором школи, але не може не бути поетом, якщо дано... якщо «не пи­сати не можу».

От і пишете Ви, як співаєте, як дихаєте, тому лакму­совим знаком, вищим пілотажем Вашого ліричного дару є насамперед вірші, які стали піснями, як-от «Незвич­на історія» у чудовому виконанні Оксани Первової, яку можна прослухати на youtube (http://www.youtube.com/ watch?v=rL2TRn-eZHI&feature=voutu.be').

Інші вірші, як правило, безсюжетні, строфи, окре­мі рядки з цієї книжки з доволі розмаїтими римами та ритмами - внутрішня біографія їх автора - також ви­клично, жестово пританцьовують, плачуть і сміються, прагнучи стати афористичними, самою природою, а отже вічними, як-от:

Гублю ключі, і гроші, і людей...

Гублю усе. Й немає тому спасу...

... Тулю пожовкле фото до грудей,

Де ми у школі, біля твого класу.

У цій, на першій позір не метафоричній, але екзистенційній, строфі з вірша «Гублю» чи не основний лейтмотив усієї Вашої поезії загалом і цієї збірки зокрема: прониз­лива ностальгія за юністю, за першим коханням, за ма­лою батьківщиною, за собою... Тобто весь набір душевно- духовних почуттів, які у красивій вербальній формі і в певному часово-просторовому контексті - поезія, яка по­трібна людям у відпочинках між працею і молитвою, бо є, на моє переконання, молодшою сестрою релігії.

Канонічна, універсальна тритематичність у поезії за­галом (кохання, батьківщина, космос) варіюється у Вас веселкою підтем (відкрито-віршованою душевною «Роз­мовою із сином», зачудований опис волинської природи (див., приміром, вірш «На Світязі» тощо), розмаїттям психофілософських підтекстів: вірність-зрада, фальшива та істинна позолота, як у вірші «Храм у душі»:

Храм у душі -

Ото справдешній Храм...

Фальшивої не знає позолоти...

Тут вільно найщирішим молитвам

У час важкий вселенської скорботи...

...Далекий він від брязкання монет,

Від суєти кар’єрного зростання,

Корисливих позбавлений тенет...

В нім тиша... поклоніння... покаяння...

Ці, здавалось би банальні, кардіографічні максими з художньою категоричністю інкрустовані символічними багатозначними трикрапками, стають живою поезією в матриці біографія-фотографія-тест, тобто коли віриш у те, що сам автор дожився до цього досвіду всіма фібра- ми того, що називають душею, яка пройшла і продовжує проходити через білий біль, як і належить християнці, яка ще не забула язичеські високі вогнища і глибокі та чисті ріки й ліси наших протопредків.

Тоді причащаєшся з тих віршів, як ходили на прощу до старців, які не мали вищої, а іноді й середньої освіти, професори, академіки, царі...

Тобто в поезії натурально важливіша освяченість, а не освіченість, якої, безперечно, Вам - золотій медалістці та професійному філологу - не бракує, але Ви інтуїтивно вгадуєте, знаходите ту золоту середину між філологією і власне поезією, позитивізмом та метафізикою, метафізи­кою та релігією, оперуючи світоглядною термінологією.

у рідному краї

тривожно й незатишно знов

впокорено волю

надіям обрубано крила

і тільки душа

ще останню свічу не згасила

і тільки душа

прагне рабських позбутись оков

Ловлю себе на сердечній думці, що саме вірші такого - громадянсько-морального, публіцистичного - звучання парадоксально чи не найбільше імпонують, потрібні мені у Вашій жіночій, але не лише жіночній книжці, в контекс­ті якої знову згадую слова поважаної Вами нашої Сучас­ниці - Ліни Костенко: «Чи й справді необхідно, щоб жінка була мужня?»

Питання, судячи із дзеркально білих сторінок рукопи­су, який нині переді мною, риторичне.

А от прізвища у Вас, дорога Світлано, і в Ліни Василів ни однокореневі...

Лірика Ваша пахне лісовим сіном.

У ній, як грибів і ягід на рідній мені Волині, разом зі згаданою вище афористичністю, ненав’язливою метафо­ричністю, просто магічною чарівливістю, створеною Ло­госом («...Мені б уже / Не гратися ножем / 3 подвійним ле­зом. /Ділити біль і невигойний щем / Із білим безом»; «Зи­мовий вечір лащиться котом / Таким пухнастим і таким розніженим. / Блукає сонна тиша за вікном, / Порипуючи спогадом засніженим»), «Суспільство мені пропонує / Рей- дерський світ контракт, / Який рясніє словами: «треба», «повинна», «мушу»... / Але я не здаюся... / Я просто роблю антракт -/Перебинтовую душу...»), багато фігуральних знахідок-поетизмів, як-от: афоризм «А спокій справжній лиш на кладовищі» («Про себе»), використане чудове діа­лектне слово «гойно» («Нап’яті струни серця переріж»), рима - «поруч/покруч» («Цей темний морок зусібіч...»)

А ще поет, як і життя наше, визначається ритмом...

Звідси, від доброго відчуття та володіння ним, - і пі­сенність Ваших віршів, шановна пані Світлано: драматично- лірична, жартівлива, протяжно-сумна: від - і до, як ка­жуть у народі:

Зарясніє сльоза,

Наче зірка небесного саду.

Затремтить тишина,

Як холодний забутий перон...

Я покличу тебе -

Та лиш вітер прийде на розраду

І посадить мене у чужий незігрітий вагон...

Чи-

Назад відмотую кіно

На кінострічці.

Це все було, уже було:

Човни на річці

І лілій дихання святе,

Зелена ряска,

В барвінок вкутане село,

Найперша казка.

Або:

А спогади світлі ще бродять по душ коридорах,

А поле ромашкове манить в омріяні сіті...

А все, що минуло, здається, було тільки вчора...

Є цінність життя в неповторності кожної миті...

І - рядки із кришталевими нотками органічної енергії- сили, які важко читати, не перейшовши у спів-танок з гі­таро, лірою чи кобзою в руках:

Цей темний морок зусібіч...

І так бракує сонця й свіч...

І так бракує висоти...

А ще чомусь не поруч ти...

А ще улесливості бич...

Фальшиві маски слів, облич...

І прогинання тих, що поруч...

І влада вже не влада - покруч...

... Я не плазую, не повзу,

Мене не зігнеш, як лозу...

Натхненним словом захищусь...

Згораю...

Падаю...

Свічусь...

А залишити пісню для поета, яка би стала народною - найвища міра його потрібності як «медіума історії» в світлій і прохолодній вічності.

Ви маєте такий шанс.

А це вже ого-го для поета...

Аналізувати вірші із цієї книжки, звичайно, можна до безконечності. Але чи не краще благословенно відкрити і прочитати, бажано вголос, бажано у товаристві спорід­нених.

Не можу не подякувати Авторові за рядки, присвячені мені... Буду старатися бути достойним похвали жінки- поета, поета-жінки.

Бажаю світлого і дзвінкого, теплого відлуння Вашої талановитої лірики у небайдужих до неба на землі і Землі у небі душах.

Із поважною любов’ю Ігор ПАВЛЮК

---

---

КОСТЮК Світлана. Траєкторія самоспалення : щоденникові записи у вір­шах/ С. Костюк ; передм. Д. Дроздовського. - Чернівці : Букрек, 2015. - 144 с. : іл.

До нової книжки поезій «Траєкторія самоспалення» знаної волинської поетки Світлани Костюк увійшли вірші, в яких події в Україні 2013-2014 років знаходять особливе філософсько-мистецьке потрактування. Ця книжка - сучас­ний український екзистенціалізм, «акумульований біль», який «розродився віршами», це «вогонь порятунку душі, що народився із болю та емоційного переживання, яке не визнає фальшувань і фікцій...» Суб'єкт лірики рефлексує з приводу катастрофічних подій в країні, спалюючи себе три­вогами спільними, суспільними. Поезії з розділу «Особи­сте» також підкуповують своєю довірливістю, відкритістю, щирістю. Збірка доповнюється англійськими, російськими, польськими перекладами творів С. Костюк.

Інтуїція серця

бо життя -тільки мить

тільки сонцем осяяна мить

до тієї пори

доки куля до серця дістане...

С. Костюк,

«світ - це ліс...»

Світлана Костюк належить до тих, хто має особливу внутрішню притягальність. І особливу свободу, що є най­важливішим елементом творчості. Свобода визначається історичною і метафізичною відповідальністю поетки, яка звіряє власні поетичні судження із загальнопланетарним годинником (світовим часом), а також із годинником суто українським, національним, який відміряє нашу історію. Значні суспільно-політичні події знаходять особливе від­луння у душі, яка болить болем усієї нації, усієї планети.

Таких людей, як С. Костюк, можна було б назвати магні­тами - вони звертають на себе увагу не гіпертрофованою епатажністю, а особливим внутрішнім світлом, яке нуртує в капілярах душі. Здається, що така магія міжлюдської ко­мунікації спричинена особливою енергетикою, коли люди­на втягує до своєї орбіти інші душі, які відчувають потребу в цьому метафізичному єднанні.

Я помітив цю дивовижну притягальність авторки книж­ки «Траєкторія самоспалення» у Лахорі на міжнародному літературознавчому і мистецькому форумі «Література і мир» у грудні 2013 року, помічав її і на різних літературних заходах і освітянських конкурсах, де була Світлана Костюк. Вищі сили дарували їй цю здатність бути в центрі, випро­мінюючи світло душі, якого так мало в нашому прагматич­ному світі:

а музика розхристаних вітрів

вже зруйнувала замки на узбіччі

і впали тіні на моє обличчя

чи від образ чи від жорстоких слів

а я чекала див немов послів

від того хто зуміє врятувати

і посміхались люди як пілати

а ти мовчав а ти не захистив

Екс-прем'єр-міністр Пакистану, чудовий письменник-дисидент Факхар Заман (роман якого надрукований в українському перекладі в журналі «Всесвіт» іще в 1986 р.) був зачудований надзвичайно щирим і емоційно насна­женим виступом волинської поетки, яка розповідала про події на Майдані у 2013 р. Пригадую, як професор Заман, директор Академії наук, посадив українську поетку на центральне місце і попросив бути почесною гостею на заході.

Цей епізод я згадав, щоб показати, що Світлана Костюк-людина особливої енергетики і особливого серця. А отже, й особливої долі, яка є в тих, хто іде непроторенним шляхом, прагнучи збалансувати світові енергії, уберігаючи людство і планету від знищення.

Світлана Костюк говорить віршами, в яких і закарбовує своє життя. Фактично ця у чомусь підсумкова добірка є до­брою репрезентацією дороги внутрішнього життя, якою йде пані Світлана протягом останніх років. У житті вона - жінка сильна, енергійна, справдешня людина чину, проте поезія оголює її тонке серце, в якому чимало болю і пере­живань.

Але творчості і життєвій філософії С. Костюк притаманна ще одна риса, яку я волів би окреслити сковородинівською ідеєю «веселості сердечної». Попри те, що ми живемо в реальності, яка часто немилосердна до людини (а життя - це, за одним філософським визначенням, опір реальності, змагання, ґерць), важливо зберігати світло душі. Можли­во, це найцінніше, що взагалі є у нашому світі. Кожному від народження дається часточка дитинності, такого особливого божевілля, яке неможливо підігнати під систему. Часто ми прагнемо збудувати наше життя як «правильне», а для цього потрібно вибудувати уявну систему, за якою ні­бито мусимо звіряти наші життя. Світлана Костюк-людина асистемна, а тому в її душі збережено той Божий «кварк» дитинності. І протягом усього життя вона так ніколи і не розлучалася з тим загадковим світлом.

У художньому світі волинської поетки - вірші серйоз­ні, філософські, але поряд - і вірші дитячі. Останнім часом, здається, С. Костюк прагне реалізувати себе як дитяча поетка, видаючи чудово ілюстровані видання для дітей мо­лодшого шкільного віку. Вона зберегла в собі ту часточку божевілля, яка піднімає людину над сірою буденністю, за­чаровуючи усіх, хто перебуває у орбіті твого духу. Світлана Костюк має потужний український, волинський дух, зримо явлений у багатьох віршах.

Вона належить до тих поеток, які здатні молитися вірша­ми. У передмові до «Євангелія від ластівки» Ірини Жиленко академік Микола Жулинський зазначав, що художній світ поетки «твориться за принципом інакшості, іншості, несхожості зі світом реальним, але уявний світ спровоко­ваний дійсністю, яку поетеса змінює завдяки образному виповіданню себе, точніше, завдяки вивільненню себе уя­вою, мрією, фантазією з реального буття-існування і «посе­ленню» в художнє буття. У тому, іншому, інакшому світі - світі художньої реальності - вона вільна, нічим і ніким не скута - ні ідеологією, ні соціальним замовленням, ні жод­ним каноном, формою чи стилем, ...це зазивання вистояти серед щоденної клопітливої непроглядності, підтримати вірою в добро і надію високим злетом уяви, фантазії, під­няти людину над гіркотою переживання життя і смерті». Поезія Світлани Костюк на філософському рівні близька цій інтенції, яку ми відчуваємо у віршах і. Жиленко. Це так само поезія виповідання, молитва віршами, витворена із внутрішньої спонуки поетки вимовити й омовити себе:

і хочеться гукнути у світи

понад шторми розхристано-безбожні

що так потрібен мир людині кожній

тож СОХРАНИ

СПАСИ

І ЗАХИСТИ...

Французький філософ і літературознавець Моріс Блан- шо писав, «що поезія - література - пов'язана зі словом, яке не може урватися, адже воно не промовляє, воно є. Поезії не є цим словом, вони є почином, а от саме це слово ніколи не розпочинається, а завжди промовляє по-ново­му й завжди починає все спочатку. Одначе поет - це той, хто почув це слово, той, хто увійшов у злагоду з ним, по­середник, який, виголошуючи це слово, змушує його до безгоміння»*. «Поезії - це досвіди, пов'язані з живим на­ближенням до речей, з порухом, що здійснюється в поваж­ності й праці життя. Щоб написати один-однісінький вірш, потрібно дощенту вичерпати життя. І друга відповідь: щоб написати вірш, потрібно вичерпати мистецтво, вичерпати всеньке життя в пошуках мистецтва»**. «Траєкторія само­спалення» - це добірка віршів, написаних у результаті тако­го «вичерпування всенького життя», коли зародок поезії - в навколишній реальності, позначеній трагедією, жахли­вим болем від смерті героїв, чий дух постав проти Зла.

Ця збірка незвична: у час жахливої війни, переживши трагедію Майдану 2013-2014 років, Світлана Костюк утвер­джує своє поетичне слово як молитву, і в такий спосіб про­дукується особливе світло життя, для народження якого потрібно було вичерпати себе до знемоги. Безсмертний той, хто колись помер. Щоб відчути вертикаль світу, по­трібно спуститися на дно, пройти через величезні внутріш­ні психологічні потрясіння. Лише тоді перед людиною від­кривається шосте чуття, здатність віщувати і передбачати. Але такий візіонеризм спалює зсередини: «нормальній» людині не дано можливості бачити події, тож за цей дар доводиться розплачуватися. Англійські поети-візіонери та метафізики, як Джон Донн і Вільям Блейк, наділені цим да­ром, не раз описували у віршах і поемах пекло. Бо той, хто бачить глибини світу, кому даровано можливість рентген- но сканувати найтонші матерії Всесвіту, обов'язково має побачити і те зло, яке є в нашому світі. І поетична душа не може не відгукнутися на цей вимір буття, який часто праг­не підкорити собі людські душі. І часом зла стає так багато, що його починають бачити інші, не наділені шостим чут­тям:

світ озвірів

під рикошетом днів

де впевненість якась недосконала

світ озвірів

у спалахах вогнів

пекельного вселенського мангала

У «Легенді про вічне життя» Івана Франка описано дар богів, від якого, проте, відмовляється філософ, розуміючи, що для смертної людини цей дарунок обов'язково буде і джерелом небезпек. Людині не дано пізнати найвищих за­мислів світобудови, раціональне пізнання часто програє ін­туїтивному вчуванню, коли в мить людина здатна схопити сутність чогось надзвичайно складного. Е. Кант писав про цей раптовий і ніколи не передбачуваний перехід кількості в якість. Сучасна наука з особливим інтересом досліджує такі феномени, як інсайт та інтуїція - здатність схоплювати сутність речей миттєво, уникаючи всіх логічних ланцюжків, які потрібні для раціонального судження, базованого на переконливих аргументах.

Поезія С. Костюк - це інсайт, передбачення, схоплення «мудрості віків» у момент величезного людського болю, болю оголеного до всього світу серця. Поетці часом по­трібно спуститися в пекло, побачити ту несправедливість, яка є у світі, аби вивести звідти на світ Божий чисті душі. Поет - це, крім усього, й деміург; у поетові щось є від Бога, від космічного Розуму, який розтікається Всесвітом. ! досі людина не змогла поринути за його межі. А поет, наділе­ний особливою іманентною свободою, усупереч логіці та здоровому глузду, протинає ці бар'єри й бачить природу речей.

Німецький філософ Фрідріх Вільгельм фон Шеллінг ува­жав, що усе розмаїття світу, зв'язок сутності з окремими її виявами даються людині як єдність завдяки розуму. Розум мислився як «усе-зв'язок», який відчувається не як щось стороннє, а «безпосередньо близьке, єдино дійсне, якому ми належимо і в якому ми перебуваємо. Саме через зв'я­зок із власним розумом ми сприймаємо як щось глибоко споріднене нам саму реальність, що пронизана світовим розумом.

Е. Кант, говорячи про поняття «доцільності» в природі, окреслене також і в працях Шеллінга, заторкує питання про зміст і внутрішні межі свободи. Шеллінг приймає пан­теїзм за умови, що під пантеїзмом мається на увазі те, що все - у Богові, але не навпаки (що все - Бог). Бог у такому разі - антецедент, передумова; речі - наслідок. Шеллінг схильний інтерпретувати Бога як особистість, але в цьому разі йдеться про Особистість-яка-створює-себе. У Богові є як темний, сліпий первень, ірраціональна воля, так і пер- вень позитивний раціональний. Людська драма бороть­би добра й зла, волі й потреби не може не відображати споконвічного конфлікту протилежних сил в основі життя Бога. М. Гартман так узагальнив шеллінгіанську філософію природи: «У природі є загальна організація, але організа­ція немислима без продуктивної сили».

Поезія - та особлива продуктивна сила, яка допомагає світлу здобути перемогу над темрявою. Проте часом пое­тична робота настільки виснажує творця, що він чи вона віддає всі сили духу заради творення цієї сили, здатної тримати енергії світу у рівновазі. Так народжується «траєк­торія самоспалення», яка позначається на психосоматич­ному стані самого поета. Світлана Костюк, пишучи вірші для цієї книжки, стала заручником цього метафізичного закону: народжувана сила поезії забрала чимало фізичних сил:

сприймаю кожен день свій як останній

крізь душу сію мальву і зорю

збираю в серці миті невблаганні

горю

Уже згадуваний Моріс Бланшо вважав, що досвід літе­ратури - це насамперед досвід смерті. На думку фран­цузького філософа, сила літературного твору залежать і від здатності письменника піти на самогубство, позаяк лише в такий спосіб митець стає володарем буття й мови як бут­тя. І з того світу ірраціональних вічних партитур митець і виносить на світ Божий літературний твір. Кожний твір - лише уламок нескінченного. За Бланшо, ставити крапку письменника підштовхує не внутрішня потреба показати завершений витвір читачам, а матеріальна скрута чи інші позалітературні явища. Насправді митець ніколи не може поставити крапки в тому, що витворює, позаяк кожен літе­ратурний порух - наближення до тієї невидимої грані, до якої апріорно наблизитися неможливо. Твір опосередко­вано є трансцендентним, адже в кожному фрагменті ви­хоплено якийсь шматочок із потойбіччя, з того світу, в який вхід непосвяченим заборонено.

Повертаючись до поняття свободи, явленого передусім у поетичній творчості, варто згадати, що природа Бога, за Ф. Шеллінгом, має подвійний характер. Основа існування - тобто хаотичний первень-джерело свавілля. Не поєднав­шись зі світлом, що уособлює розумний первень, це слі­па воля. її Шеллінг називає самістю істоти. Коли через поступове перетворення темний первень пронизується світлом розуму, воля істоти стає єдиним цілим із розумом. Проте таке «просвітлення» найпотужніше втілюється саме в людській природі. У людині «темне» і «світле» виявля­ється найяскравіше, позаяк людина наділена здатністю до вибору:

вибір завжди залишається що не кажи

хочеш лети над прірвою хочеш біжи

хочеш рятуй невбитого хочеш вбивай

хочеш топи в надмірностях ниций свій рай

вибір завжди залишається вибір є

здатне в пітьмі світитися серце твоє

«Воля людини - прихований у вічному прагненні заро­док Бога, що існує ще лише в основі, прихована в глибині іскра божественного життя, яку побачив Бог, коли здо­був волю до природи. У ній одній (у людині) Бог полюбив світ...»*. Поезія у своїй суті постає тим вічним духом, який вносить єдність у природу, насичуючи її любов'ю та світлом, позбавляючи природу і людину метафізичної сліпоти. Лю­бов - це можливість піднятися над детермінізмом сліпої волі й побачити «механіку» світу як гармонію енергій зву­чань. Вірші С. Костюк - це втілення любові і природного духу, яким оповито Всесвіт людського і метафізичного буття:

любов лише любов врятує світ

цей дивний світ з пожарищами й війнами

і Божий слід глибокий Божий слід

і світло за відчиненими вікнами

і милосердя тиже мовчазне

і співчування до живого й сущого

а все лихе мине кались мине

несемо хрест тяжкий задля грядущого

У поезіях С. Костюк відчувається наближення кінця і його переборення, в них і справді небо і земля зустріча­ються в одній точці й одразу ж розходяться, немовби ге­рої «Паралельних світів» або ж британської стрічки «Час­тоти»: високочастотне і низькочастотне в момент зустрічі породжують аномалію, проте людина прагне побороти цю природну заданість. Людина живе боротьбою. А коли вона розумом усвідомлює, що природного плину речей змінити не можна, тоді принаймні залишається можливість утек­ти у світ ілюзій, які інколи рятівні для людини. Ліричний суб'єкт у віршах Світлани Костюк прагне піднятися над дій­сністю, прагне явити любов і мудрість, християнське все­прощення і енергію творення заради примноження добра і любові до ближнього.

Вірші, представлені у збірці «Траєкторія самоспалення» С. Костюк, - це одкровення; це слово, народжене тут-і-те- пер, у ситуації війни (а що може бути гіршим за війну?), в ситуації глобальнопланетарних історичних, політичних, економічних і соціокультурних трансформацій. Проте в епоху величезних потрясінь посилюються і сенсорні, а та­кож і надприродні здібності. Людина відчуває, що на спі­ралі свого розвитку вона зайшла в глухий кут, що настає період кризи, який має символізувати перехід або смерть:

морська безодня віща глибина

і світлі кола й полохливі тіні

і зойки зір і спомини чаїні

і кимось злим нав'язана війна

і сліз солоних море море сліз

на узбережжі де пісок і піна

і зовсім незахищена людина

і бід вселенських не чумацький віз

Поет як медіум історії відчуває іманентну потребу до­помогти людству знайти цей вихід. Можна згадати, як за часів Другої світової війни багато найгеніальніших матема­тиків світу прагнули допомогти своїм державам «зламати» секретну німецьку машину «Енігма», аби мати доступ до шифровок ворога, який вирішив знищити мир. Сьогодні світ на порозі ймовірної Третьої світової війни, яка може стати останньою для планети. З огляду на воєнні технології сьогодення, наслідки такої війни будуть катастрофічні для всього живого. І в цей момент вірогідного апокаліпсису поет відчуває величезну відповідальність перед історією і часом. Поети володіють унікальною здатністю відчувати людей і час. І ця книжка С. Костюк породжена таким осо­бливим відчуттям.

Акумульований біль розродився віршами. Читання цієї поезії, за законами ритуально-міфологічного тексту, має повернути сили творцеві, встановлюючи рівновагу в світі. Поезія, що постала із траєкторії самоспалення, породжує особливе безсмертя поета. Ця книжка С. Костюк - подія в сучасній українській поезії, тому запрошую всіх увійти в цей вогонь порятунку душі, що народився із болю та емо­ційного переживання, яке не визнає фальшувань і фікцій.

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, кандидат філологічних наук, Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, член правління Національної спілки письменників України

---

---

КОСТЮК Світлана . Зцілення любов'ю: поезія Чернівці: Букрек, 2016. - 104с.: іл.

Віра, Надія, Любов - так можна коротко означити основний зміст но­вої книжки відомої української поетеси з Волині, лауреата й дипломанта багатьох престижних літературних конкурсів та премій Світлани Костюк “Зцілення любов’ю”. Віра в Бога і Його милосердя і справедливість, надія на одужання власне й суспільства, самовіддана любов до Вітчизни, людей, Природи є лейтмотивом, либонь кожного вірша збірки й чудовим уроком мужності, патріотизму й духовності для шанувальників поезії взагалі й твор­чості С. Костюк зокрема. Глибока філософічність гармонійно поєднується у книзі зі зворушливою щирістю, доступністю вірша, образами й епізодами, що запам’ятовуються й спонукають читача до спіівпереживання й самовдосконалення.

---

---

Босоніж в небо/Barefoot to the sky. Svitlana Kostiuk

Дорогий мій читачу!

Якщо Ви зараз тримаєте у своїх руках цю книжку, то це означає, що душа Ваша прагне сокровенно доторкнутися до безмежного космосу душі іншої - поетичної і беззахисної в сучасному прагматичному світі... Це означає, що поезія для Вас є чимось молитовним і сповідальним, як і для мене... Що ми близькі. Споріднені. Здатні літати у мріях і кидати виклики сірій буденності та жорстокій реальності. Тому щиро запрошую Вас у свій світ- світ, де невимовний біль стає білим, де немає місця ненависті і жорстокості, де панує ЛЮБОВ у всіх її вимірах...

До книги «Босоніж в небо» увійшли окремі поезії з дещо фатальної для мене книжки «Траєкторія самоспалення. Щоденникові записи у віршах» і ще не виданої(якраз готується до друку), але також знакової «Зцілення любов’ю». У першій я спалювала себе тими подіями, які відбувалися в Україні з 2014 року (початок Майдану і війна на сході моєї країни) Спалювала тому, що моя душа багато чого відчувала... але не могла ні змінити, ні застерегти.. .як у долі країни,так і в особистій долі (після завершення роботи над книгою я дізналася і про свій діагноз- рак легені) Інша книжка «Зцілення любов’ю» - це результат моєї боротьби за світло і любов... усвідомлення того, що не жорстокість і насильство, а лише любов до ближнього свого, до чудового світу природи врятує його (і нас) від загибелі... Адже зцілення любов’ю потребують наші хворі душі, наше хворе суспільство, екологія... Зцілення любов'ю потребують щоденні стосунки із землею, людиною , космосом...Зі самими собою, зрештою... Мені жаль, що з’явиться у перекладах лише маленька частинка моїх щирих сповідей і візій... Дуже хотілося б, аби читач зміг прочитати обидві книги у повному обсязі. Але на все свій час.

Ці поезії хтось невидимий надиктовував мені на папір... І це правда. Щира правда, яку хоче донести до Ваших сердець моя зболена і просвітлена душа. Душа, яка пройшла крізь пронизливий біль і ще більше сповнилася ЛЮБОВ'Ю. Сподіваюся, що навіть у перекладах іншою мовою Ви відчуєте це...

Світлана Костюк.

З ЛЮБОВ'Ю...

---

---

In the name of Love. Svitlana Kostiuk

ПЕРЕДМОВА

Ця книга не могла не з’явитися на Світ... Вона з великого Болю і з великої Любові... Можливо, і я прийшла сюди лише задля того, аби написати її. Написати серцем... Але щоб душа людська наповнилася справжнім Світлом і Любов’ю - треба пройти крізь пекельний Біль... Біль, який спалює... Жертовний Біль, акумульований у небайдужому серці - за кожну ображену травинку, знівечену Душу, покалічену долю, зруйновану планету, країну, дитячу колиску... Такий Біль не ділиться на «свій» і «чужий»... Саме тоді він може ставати білим, відроджувати Душі, наповнювати їх божественним Світлом і Любов’ю...

Пройшовши крізь «траєкторію самоспалення», Душа знаходить у собі сили полюбити цей світ ще дужче, засобами поезії спробувати достукатися до людських Сердець, щедро розсипаючи у холодному просторі своє тепло, світло, любов до ближнього... Адже «любов, лише любов врятує світ» від самознищення...

Зцілення любов’ю потребує наше хворе суспільство, зачерствілі душі, занедбана природа...

Кожен день, відведений мені долею для Життя, хочу нести в собі цю невмирущу Любов і зігріваюче Світло... Дарувати їх людям. Почуватися від цього щасливою... Тож тримаймося на відстані променя, дорогі Читачі.

З любов’ю - Автор.

НАЗАД

---

---

Коментарi